Я справді вже не можу з моїм батьком, знову не продає кукурудзу. Тільки-но в нашій сільській групі хтось шукав кукурудзу по ціні 0,96 юаня, написав, щоб хто хоче продати – звертався до нього. Я одразу сказав батькові, щоб якщо інші продаватимуть, то й він продав, а батько мені каже: “Нащо поспішати, у всіх інших кукурудза ще волога, а в мене вже давно висохла, дуже-дуже суха”. Я кажу, кукурудзу ніхто на вологість не перевіряє, продавай вже швидше, не зважай на ціну, ця кукурудза максимум подорожчає на кілька копійок, яка з цього користь, та й у нас її менше 5000 цзінів, навіть якщо цього року часто дощило й врожай хороший. Все одно не буде більше 5500 цзінів. Навіть якщо ціна кукурудзи підніметься на кілька копійок, він зможе виручити додатково максимум 200-300 юанів, який сенс, це менше, ніж коливання моїх активів у крипті, раз прокрутив – раз заробив. А батько каже: “Якщо не дивитись на ціну, то навіщо тоді садити?” Я кажу, я ж тобі казав узагалі не садити поле, це ти сам захотів. Я цього разу як не крути, все одно буду наполягати, щоб він продав цю кукурудзу, не можна чекати, поки всі сусіди продадуть, а він ще ні, потім улітку під час дощів знову буду хвилюватися, що десь протече, і через цю кукурудзу я не зможу поїхати, знову застрягну тут у селі. 29 лютого цього року, коли продавали минулорічну кукурудзу, я допомагав і випадково прищемив великий палець на правій руці машинкою, пів року заліковував, а батько ще й сказав, що це я сам винен, бо “допомагав не туди”. Це я мав допомагати не туди? Це ж через те, що він сам кукурудзу не продає, вдома стільки всього валяється, ніколи не прибирає, задній будинок завалився – не прибирає, каміння у дворі – не прибирає, стара крупа вже 6-7 років лежить, не продає, вся мишами погризена, у тому сараї, де крупу тримають, мабуть, уже живе понад 50 мишей, не виженеш. Інші люди накопичують золото, а мій батько — крупу, і що більше накопичує, то вона дешевшає. А якщо нову крупу потримати рік – вона вже стара, і ціна падає на 1 юань за цзінь, і для чого це йому? Думаю, ту завалену огорожу він і наступного року не відновить. Бо він усе в полі, пам’ятаю, як тільки почав садити, не відпочивав жодного дня, тільки поле і поле. Огорожу цю і за 20 років не відновить, тоді йому вже буде за 80, а в старості вже нічого не зробить.

В хаті все заставлено пластиковими пакетами, ще й поламані електричні каструлі горою, теж не викидає. Весь дім заставлений, ще й старе взуття, яке не можна носити, також тримає вдома. І ще багато-багато непотрібних речей просто стоять, не викидає. Ще й каже, що це я не прибираю, а це ж не я, це він не прибирає, йому здається, що всі ці речі потрібні. Як тільки я скажу, що він усе навалив, як на смітнику, він одразу хоче мене побити, і я починаю плакати. Я реально в цій сім’ї впав у депресію, якщо чинити опір — це ж батько, а якщо хтось почує, що дитина не слухає батьків, це ж погано виглядає. Тому я змушений миритися з цим.

Я намагався прибрати каміння у дворі, але батько побачив і зупинив мене, каже, не чіпай, тобто його речі — не мої, тільки те, що я сам купив, моє. Навіть прописка мені обійшлася йому в гроші, поки не мав прописки, взагалі не мав жодних прав. У школі, якщо мене ображали, я навіть не міг опиратися, бо не мав прописки, якби мене побили до смерті — сам винен, ніхто б не відповідав.

Гаразд, на цьому зупинюсь, піду поїм. Коли в мене будуть гроші, я обов’язково поїду з цього дому, хочу втекти з села.